RSS icon Email icon Bullet (black)
  • «Нужная книжка». Тарик Сирил Амар о книге О.Бартова «Стертые: исчезающие следы еврейской Галичины в современной Украине»

    Опубликовано 04 июля 2012 admin Отзывов нет

    Украинский центр изучения истории Холокоста подготовил к печати первый в постсоветском академическом пространстве перевод с английского книги американского историка Омера Бартова «Стертые: исчезающие следы еврейской Галичины в современной Украине», изданной Princeton University Press в 2007 году. Ее автор приходит к выводу о фактическом вычеркивании еврейского присутствия из новейшей истории западноукраинского региона, превращении евреев в «чужих», чему во многом способствовали как стирание локальной памяти после катастрофических событий, связанных с Холокостом, так и  особенности политики памяти (пост)советского времени в Украине.

    Американский исследователь Тарик Cирил Амар (Tarik Cyril Amar, The Center for Advanced Holocaust Studies, US Holocaust Memorial Museum) рассматривает основные тезисы книги О.Бартова в рецензии, ранее опубликованной в журнале «Україна Модерна» (№ 4 (15) 2009, c. 273-289). Crimeanbook.com воспроизводит ее с небольшими сокращениями ниже.

    Сама книга доступна для заказа в нашем магазине. Используйте, пожалуйста, эту ссылку для перехода на ее страничку.

    ***

    ПОТРIБНА КНИЖКА

    У книжці Омер Бартов, відомий історик і автор важливих праць про нацистську Німеччину і Голокост, звертається до «зникомих слі­дів єврейської Галичини в нинішній Україні» (як зазначено в підзаголов­ку). Отож для початку варто зауважити, що ця книжка не про єврейський спадок у строгому сенсі слова, хоча прочитати її потрібно всім, хто ціка­виться цією темою на теренах колишньої східної Галичини й за її межами, в Україні та Центрально-Східній Европі загалом.

    У формі історичного травелогу Омер Бартов описує й аналізує при­кру неспроможність адекватно сприймати історичну спадпщну. У за­хідних регіонах сучасної незалежної України, на більшій території яких колись розташовувалася східна частина Габсбурзької провінції Галичина, важливий єврейський спадок, який слід би було оберігати, обговорювати і визнавати, потерпає від занедбаности. Більш ніж пів століття минуло після Голокосту, не менше одного покоління після розпаду Радянської імперії і появи на карті незалежної України, а єврейська спадщина досі зазнає – як гадає Омер Бартов – невпинного руйнування. За найпесимістичнішими прогнозами Бартова, останні «сліди» одного з найбільших осередків єв­рейської цивілізації в Центрально-Східній Европі, майже повністю зни­щеного Голокостом, можуть остаточно зникнути, перш ніж «рано чи пізно мешканці західноукраїнської Галичини теж усвідомлять, що вони втратили й забули».

    Історичну єврейську цивілізацію Центрально-Східної Европи важко уявити без Галичини. Галичина була частиною історичної Речі Посполитої, звідки, за Бартовим, походить вісімдесят відсотків нинішнього світового єврейства. Хоч після розпаду Речі Посполитої Галичина не стала частиною смуги осідлости Російської імперії – ще одного осередку єврейства у Східній Европі (значна частка якого також була в Україні) – без Галичини годі було б уявити такі ключові явища єврейської історії, як хасидизм, бундизм, чи сіонізм.

    Водночас Галичина також невіддільна від своєї єврейської історії. Втім, у той час, коли українську назву «Галичина», якою зараз насправді окреслюють лише історичний реґіон східної Галичини, що його Бартов досліджує в своїй книжці, було відроджено після радянського панування в Україні, нині про місце євреїв у галицькому минулому часто забувають. Тоді як деякі українці гордо іменують себе «галичанами», а інші ставляться до цього з іронією, викривлена ретроспектива виняткової «українськости» уявної Галичини наголошує на національному, а часто й націоналістичному наративі «українського П'ємонту». В ній значно менше місця для пам'яті про поляків і ще менше — для євреїв, хоча насправді обидва ці народи до середини двадцятого століття, з його війнами, етнічними чистками і Голокостом, становили великі й впливові населення та громади, а надто в містах і містечках східної Галичини.

    Відвідавши двадцять населених пунктів, у тому числі традиційних міст східної Галичини й колишню столицю всієї габсбурзької провінції – Львів (у ті часи більш знаний під назвами Lwów і Lemberg), Бартов побачив сумну й монотонну картину занепаду й нецільового використання будівель і місць, які досі зберігають пам'ять про єврейське минуле. Мало того, до постійного руйнування решток життя євреїв додається ще й витіснення та викривлення пам'яті про їхню смерть – якщо не систематичні, то принаймні занадто часто повторювані.

    Втім, Голокост змінив східну Галичину назавжди. Коли влітку 1941 року німецьке військо вступило на її територію, витіснивши брутальну радянську окупацію, що засновувалася на пакті Молотова-Рибентропа 1939 року, близько 600 000 євреїв (трохи більше, ніж жило в Німеччині 1933 року) потрапили під дію нацистської політики систематичного приниження, відокремлення, грабунку, тортур і масових убивств. У результаті загалом кожна одинадцята жертва Голокосту походила зі східної Галичини.

    Крім того, східна Галичина була страхітливим «виразником» цілого спектра способів заподіяти смерть. Вона стала місцем, де відбувалося жахливе поєднання видів геноциду: депортації до спеціяльних таборів смерти (переважно Белжеца), що було характерно для західніших регіонів Европи, і масових розстрілів неподалік домівок жертв, що було типовішим для східних місцевостей.

    У самому Львові було утворено велике ґето і Янівський концентрацій­ний табір, найбільший у Західній та цілій Україні трудовий табір – де теж відбувалися масові вбивства. Східна Галичина також була частиною ши­рокої смуги територій, що простягалася від Балтійського до Чорного мо­рів, де німецька окупація 1941 року супроводжувалася хвилею погромів (досі недостатньо досліджених), у яких більшою чи меншою мірою брали участь і місцеві не-євреї.

    2003 і 2004 років (а отже, минуло приблизно шістдесят років після Голокосту), коли Омер Бартов подорожував східною Галичиною, у Дрогобичі, Стриї, Бродах, Чорткові, Монастириськах, Бережанах, Жовкві й Болехові стояли й осипалися синагоги, що збереглися до наших часів і вочевидь потребують негайної реставрації й збереження як історичні пам'ятки. Як і в радянські часи, інші вцілілі синагоги (зокрема в Дрогобичі, Болехові, Вижниці, Чорткові, Івано-Франківську й Гусятині) досі частково чи пов­ністю використовують не за призначенням: ані для поклоніння, ані для їх­нього збереження як історичних пам'яток, ані для інформаційно-освітніх потреб, ані для увічнення пам'яті про євреїв Галичини.

    Єврейські кладовища (точніше, те, що від них лишилося) занедбані, не мають вказівників, їх важко знайти. Або ж цілком у дусі радянських часів їх перетворено на місця, що не мають жодного стосунку до поховання. На них пасуться кози, ходять кури, торгують різним крамом чи звалюють будівельне й побутове сміття. На тих кладовищах, що також були місцями нацистсьісих розстрілів, стоять християнські хрести, демонстративно увіч­нюючи пам'ять жертв і нацистів, і Совєтів, саме в тому місці, де, найпевніше, жертви були саме євреями, і вбивали їх нацисти та їхні поплічники саме з цієї причини.

    Для будівництва музею, присвяченого не історії, а уславленню ук­раїнських націоналістів, борців за незалежність України, не знайшлося ін­шого місця, крім того, де колись стояв будинок рабина. Пам'ятник Степа­ну Бандері в Дрогобичі стоїть на місці колишнього єврейського ґето, про яке забули чи радше не згадують.

    Багато місць переслідування, ув'язнення, депортації та вбивств євреїв просто не позначено. Тим разючіший контраст, що пам'ятники і меморіяльні дошки жертвам серед етнічних українців чи їхньому героїзму (особливо українських націоналістів) значно поширеніші і завжди впадають в око. Ті монументи жертвам Голокосту, які все-таки було зведено, дуже часто (хоч і не завжди) вражають своєю скромністю, і знайти їх – вельми непросте завдання. Крім того, написи на них, їхнє приховане значення, демонструють пострадянську/досі-радянську тенденцію применшити чи замовчати єврей­ську ідентичність жертв Голокосту.

    Пам'ятники іншим жертвам, тобто знову ж таки етнічним українцям, зведено неподалік від будівель і місць, які вочевидь мають єврейські коно­тації (як, наприклад, у Івано-Франківську й Коломиї). Важко назвати подіб­ну практику звичайною недбалістіб, особливо на тлі, яке засвідчує відсут­ність ушанування страждань євреїв. Тривожні приклади можна наводити далі, але їхня сутність від цього не зміниться. А вона полягає у тому, що одна з ліній — описова — книжки Омера Бартова є сумним каталогом гру­бої зневаги до унікальних артефактів та брак вшанування жахливих ма­сових убивств.

    Що ж до аналізу та інтерпретації, Омер Бартов наводить кілька причин, чому нинішня західна Україна майже не зберегла «слідів» минулого її євреїв. Указуючи, що «простого пояснення для такої екстраординарної історичної амнезії немає», він принаймні частково вбачає її коріння у спадщині радянської політики пам'яті.

    Стосовно цього Бартов висловлює нерішучий здогад, що відсутність слова «євреї», наприклад, на дуже скромному пам'ятнику, спорудженому на місці Янівського концтабору у Львові, «може бути пов'язана з давньою радянською політикою ніколи не виокремлювати згадкою єврейських жертв». Але це твердження занадто стримане і водночас надто зухвале. На­справді в Радянському Союзі побутувала не практика замовчувати єврей­ську ідентичність жертв Голокосту, а радше потужна тенденція примен­шувати її важливість і змішувати з загальною, всесоюзною жертовністю, незважаючи на особливу мету, природу і радикалізм нацистського ви­нищення євреїв. І не лише можливо, а й дуже вірогідно, що ця фальси­фікація – важливий чинник (хоч і не єдиний) теперішнього формування пострадянського дискурсу, який включає також і написи на пам'ятниках і меморіялах.

    Ми знаємо про загальну практику тих часів придушувати чи спро­щувати до краю пам'ять про Голокост як специфічно антисемітський злочин, з його особливим виміром, мотивацією і метою. Причини для такої радянської політики були різні: від певного традиційного антисемітизму радянської еліти й населення (серед виразників якого, наприклад, можна назвати Микиту Хрущова чи Івана Грушецького, який тривалий час обіймав посаду голови обласного комітету партії) до стурбованости комуністів національним питанням, що проявлялася у витісненні євреїв з пантеону героїв ключового міту про «Велику Вітчизняну війну» і водночас у забороні їм посісти особливе місце в списку жертв.

    У той час, як радянська політика применшувати роль Голокосту не обмежувалася лише західною Україною, існували й більш локальні чинники. Один з них, за визначенням Омера Бартова, – це порушення безперервної зміни поколінь населення на територіях, які було позначено щ лише геноцидом євреїв, але й чималими втратами, депортаціями, ви­тісненням і повторним заселенням не-євреями. Як пише Бартов, повоєнні мешканці часто-густо були не присутні при вбивствах єврейського і польського «міського населення регіону», і так було легше «відгеорити історичний наратив, позбавлений народів, які колись були його невід'ємною часткою».

    Справді, в такому місті, як повоєнний Львів після Голокосту й ви­гнання поляків, хто з людей міг пам'ятати, якщо їх лишилося так мало? За сучасними підрахунками, приблизно дев'ять десятих довоєнного на­селення міста після війни зникло зі Львова. Мало того, нам відомо, що процес повторного заселення йшов швидкими темпами. До початку війни 1939 року у Львові мешкало приблизно 330 000 осіб. До літа 1944-го, коли радянські війська відвоювали місто, людей у ньому лишалося менше половини. Потім, паралельно з вигнанням більшости поляків (приблизно 105 000) зі Львова, 1945 і 1946 років до міста рушила нова хвиля львів'ян. За офіційними даними, до літа 1946 року в місті було понад 350 000 лю­дей — тобто трохи більше, ніж до війни. І відтоді місто лише зростало, хоч і нерівномірними темпами.

    Втім, ця різка зміна населення пояснює небагато. Ми не знаємо, скільки нових повоєнних мешканців Львова вижили, стали свідками Голокосту, опиралися йому, брали в ньому участь чи отримали вигоду в інших місцях, але їхнє загальне число, напевно, було чималим. Навіть якщо на них не вплинув Голокост у східній Галичині, такий розрив поколінь населення є, звісно, лише відносним.

    Перша хвиля нового переселення складалася переважно з так зва­них «східняків», тобто мешканців довоєнних радянських територій, роз­ташованих далі на схід, які сформували нову еліту влади, зцементувавши завоювання західної України. Але друга й значно більша хвиля міграції до західноукраїнських містечок і міст включала етнічних українців з самої західної України. Як пише Бартов, у східній Галичині міжвоєнного часу більшість євреїв мешкали «в містечках, але багато з них насправді жили в маленьких штетлях... а близько чверти євреїв — у селах». Отже, нові повоєнні мешканці міста (особливо з огляду на хвилю погромів, що прокотилася східною Галичиною влітку 1941 року, і той факт, що Голокост там набув часто форми масових розстрілів поблизу домівок жертв), найпевніше, мали певні спогади про Голокост або знали тих, хто їх мав. Навіть якщо примус, страхи, інтереси й психологічні потреби призвели до того, що вони не могли поділитися цим досвідом привселюдно чи навіть зі своєю родиною, примусове переселення, хоч і масивне, не надто пояснює втрату пам'яті й особливо нинішню неспроможність, ба навіть нехіть, від­новлювати її.

    Пояснення Омера Бартова про те, чому східна Галичина не може чи не хоче згадати своє єврейське минуле, здебільшого ґрунтується на декількох інших, пов'язаних між собою чинниках. По-перше, західна Ук­раїна після здобуття незалежности перетворилася на основний майданчик для відродження, віднайдення і відтворення одновимірної, нереалістичної і винятково героїчної, а також зумисне невинної пам'яті про українських націоналістів (ОУНівців) часів Другої світової, особливо її «революційного» крила під проводом Степана Бандери. А також про УПА, Українську повстанську армію, яку здебільшого очолювала ОУН(б) – та їхньої справді визвольної боротьби з радянським імперіялізмом, за своє уявлення про українську незалежність. За формулюванням Бартова, у західній Україні тепер відбувається «переписування минулого», що включає в себе «археологічні розкопки навпаки, під час яких рештки зруйнованих цивілізацій зникають під новобудовами».

    По-друге, нині західні українці переймаються згадуванням того, як вони «самі» постраждали від рук радянського режиму під час і після захоплення регіону 1939 року, а згодом 1944-го. Як зазначає Омер Бартов, загалом українці справді мають що оплакувати і «порівняно з більшістю інших націй, незмірно більше постраждали у Другій світовій війні». Зокрема, в західній Україні нарешті почався процес привселюдного обговорення й ушанування пам'яті про радянські арешти, депортації, утиски проти релігії, жорстоке придушення опору й останнє, але не менш важливе — радянські тюремні вбивства влітку 1941 року.

    Водночас ці спогади зазвичай звужують коло жертв до етнічних українців, виключаючи з них поляків і (ще ретельніше) євреїв. Це дуже очевидно, коли йдеться про ушанування радянських тюремних убивств улітку 1941 року – єврейських і польських жертв Совєтів при цьому не зга­дують або приєднують євреїв, що стали жертвами погромів, які почалися одразу по тому, здійснених німцями й деклм із місцевого населення, до жертв злочинів Совєтів.

    По-третє, відверта (хоч і хибна) «безвиграшна» точка зору «позма­гаємося, чия жертва більша» – це вже недобре, але, за аналізом Бартова, це ще не все. Зрештою, на перший погляд немає апріорної причини для того, щоб героїчна містифікація українського націоналізму мала б стирати євреїв з пам'яті. Втім, Бартов стверджує, що є два інші чинники, що пояснюють, чому одне репресоване минуле (страждання українців і національний/ націоналістичний опір) охоче відновлюють, тоді як інше (життя і смерть євреїв) не просто зневажене – його й надалі приховують і витісняють.

    Одну з причин Бартов убачає в тому, що дехто з етнічних українців був причетний до знущань і вбивств євреїв під час Голокосту. Ці люди брали участь у погромах, допомагали поліцейським загонам, робили доноси й грабували. Як неодноразово вказує автор, цей факт не дістає жодного висвітлення у громадських ушануваннях пам'яті. Його замовчують пов­ністю. Бартов не забуває згадати, що місцеві не-євреї також допомагали євреям сховатися чи втекти, однак порятунок був радше винятком. Хоча до знахідок автора належить також те, що в містечку Бучач насправді «багато хто» з місцевих не-євреїв їм допомагав.

    Крім питання про міру участи місцевих у стратах євреїв, досі недо­статньо вивченого, Омер Бартов окремо вказує, що антисемітизм діячів українського націоналістичного руху та їхніх послідовників також призвів до їхньої «причетности до геноциду євреїв та етнічних чисток поляків у східній Галичині». І цей факт ніяк не узгоджується з героїчними кліше, яким тепер надають перевагу.

    Омер Бартов має рацію, указуючи, що антисемітизм ОУН і УПА та їхня участь у переслідуванні євреїв нині часто — хоч не завжди й не пов­ністю — вилучаються з (західно)українського дискурсу. Очевидно, він також має рацію в тому, що засуджує цей факт. Однак є кілька випадків узагальнення, в яких поточний стан дослідження вимагав би ретельніших формулювань. Відвідавши Золочів і критикуючи те, що там ушановано па­м'ять лише українських жертв Совєтів під час тюремних убивств 1941 року, він зазначає, що тисячі жертв антисемітського погрому, який стався після тюремних убивств, забуті, хоча місця цих злочинів частково збігаються. В цілому його точка зору правильна і важлива, але твердження про те, що «так багато розлючених членів родин [жертв Совєтів] допомагали морду­вати євреїв під час погромів», не зовсім точне.

    Місцеві не-євреї справді брали участь у погромах, але припущення про те, що найбільше відзначилися саме ті, чиїх рідних убили Совєти, дуже сумнівне. Як щодо місцевих злочинців та їхніх спільників, що мали за мету лише грабунок? Як щодо тих, хто не мав родичів, убитих у радянських тюрмах, але охоче вхопився за можливість вчинити насильство над євре­ями? Як щодо тих останніх, але не менш вагомих, хто справді мав родичів серед жертв Совєтів, але не вірив брехні про «юдеобільшовизм» чи вірив, але недостатньо, щоб кривдити або вбивати? І саме тому, що попереду ще чимала дослідницька робота, такі нюанси не слід оминати увагою.

    Обговорюючи село Косів, Бартов зазначає, що образи бійців УПА, оспівані гідом, для нього є образами людей, чиї обов'язки включали «по­лювання на євреїв» і «допомогу німцям у масових убивствах місцевого єврейського населення». На той час, коли він залишає експозицію, бійці УПА стають для нього просто «убивцями євреїв».

    Зважаючи на відомі нам факти, цілком можливо, що дехто з цих бійців (а може, й багато хто) таки були вбивцями або готові були ними стати. Про­те немає сенсу ототожнювати УПА з такими формуваннями, як україн­ська міліція в містах і містечках чи українцями в батальйонах поліції де­інде – особливо з огляду на той факт, що апологети українських націо­налістів, а також учені-критики, такі як Тимоті Снайдер, слушно вказува­ли (хоч і з різними інтенціями) на збіги і зв'язки між такими формуван­нями й частинами (але в жодному разі не всією) УПА. Необхідною про­тиотрутою від нинішнього уславлення українських націоналістів, схоже, повинна стати повна точність.

    Ще один аспект праці Бартова потребує обговорення. В його погладах є міцний причиновий зв'язок між занедбаністю єврейського спадку і відродженням пам'яті про націоналізм. Автор справді описує останнє як явище, міцно вкорінене в західній Україні — хоч з великим впливом на всю країну, – та читача не полишає враження, що недбале ставлення до єврейського спадку особливо жахливе в західній Україні. Проте чи так це насправді?

    Виклад Бартова, хоч він і зосереджується на східній Галичині, лише виграв би, якби бодай один розділ було присвячено компаративному аналізу, що охопив би всю Україну. На превеликий жаль, єврейський спа­док занедбано в усій країні, за небагатьма винятками. Іншими словами, переконливо звучить аргумент про те, що пам'ять про українських євреїв завжди заважала і заважатиме некритичному уславленню українського націоналізму часів Другої світової війни і що це особливо актуально на заході України, але навіть цей чинник не можна сприймати за вирішальний сам по собі.

    Омер Бартов вважає, що ми можемо «припустити, що мірою того, як [Львів] модернізується», його мешканці багатішатимуть і відновлювати­муть свої будинки, останні злущені сліди вивісок крамниць польською та мовою ідиш «буде стерто». Він також висловлює припущення, що у Стриї «час і недбалість зрештою змиють [нечисленні рештки замовчуваного минулого]» і що у Львові, зважаючи на неясність щодо єврейської ідентичности жертв Янівського концтабору, «наступне покоління може вирости, думаючи, що [вони] були просто українцями». Начебто сподіваючись, що західна Україна слідом за іншими регіонами Східної та Західної Европи зрештою приєднається до «хвилі модернізації й глобалізації, пам'яті й вибачення», автор водночас вважає, що на той час матеріяльні рештки єврейського минулого, наразі присутні, вже зникнуть.

    Загалом єврейський спадок досі не вважають самоочевидною часткою минулого України. Хоч насправді він таким є. Але це не скасовує того факту, що ознаки змін на краще наявні і що загроза повного зникнення матеріяльних слідів стає малоймовірною.

    Не вірячи в прогнози Омера Бартова, авторові щіх рядків слід було б виявити мудрість і не робити власних. Втім, ось вони. Імовірнішим зда­ється, що принаймні деякі зі зникомих слідів єврейського минулого в східній Галичині буде збережено вчасно. Крім того, також можливим видається відновлення пам'яті через дослідження, громадські обговорення й музеєфікацію, зведення пам'ятників і реконструкцію. Результат такого відновлення матиме багато вад, включно з великою дозою спрощення й віртуальности, але від цього він не стане менш реальним і залежним від форми, якої він набуде. Хай там що, важко поділяти впевненість Омера Бартова в тому, що наслідки можуть бути лише найгіршими з усіх можливих.

    Проте водночас не здаватиме позицій і уславлення українського на­ціоналізму часів Другої світової. Варто сподіватися, що його буде врів­новажено критичним і поінформованим українським дискурсом усе­редині країни, про який є потреба почути більше. Словом, ще якийсь невизначений час ландшафт пам'яті в Україні буде не охайним пустищем, а плюралістичним безладом, сповненим непримиренних суперечностей і напруги. Але в цьому, проте, Україна не буде винятком. Як зазначає Бартов, у Німеччині, попри всю її культуру «примирення» зі значно гіршим минулим, суперечки також не згасають.

    З певними найпесимістичнішими прогнозами Бартова можна не по­годитися, деякі його узагальнення потребують дискусії. Хотілося б знати більше, наприклад, про наслідки радянського періоду чи нинішній юри­дичний контекст реставрації та зведення меморіялів — сфери, в якій не­залежна Україна продемонструвала справжній, хоч і нерівномірний і не завжди належним чином застосований проґрес. Також не завадило б почитати про загальні впливи корупції й економічного розвитку. Але це було б занадто — годі сподіватися, що один автор висвітлить усі ці питання, не досліджені чи мало досліджені іншими, в тому числі в Україні.

    Найважливіше те, що ця книжка не лише хороша, але й дуже потрібна. Омер Бартов підняв три вагомі й нагальні проблеми. По-перше, це наявна сьогодні відсутність історичної реконструкції і пам'яті про єврейське минуле, по-друге, агресивна спроба мітотворення, обілення українського націоналізму часів Другої світової й викреслення з дискурсу переслідувань євреїв етнічними українцями, а по-третє, небезпечний зв'язок між цими двома проблемами. Чи правильна інтерпретація цього комплексу, здійснена Бартовим, — про це можна сперечатися. Але немає жодних сумнівів у тому, що це обговорення буде важливим для України і тих, кому справді не байдуже.

    (На фото: Тарик Сирил Амар)

    Ваш отзыв